Кабінет Міністрів України Національний Університет біоресурсів і природокористування України
Реферат З дисципліни теорія держави і права Свобода світогляду і віросповідання
Студентки денного відділення Голуб С.М. I курсу І групи юридичного факультету Викладач Качур Віра Олегівна
Київ 2012
План
Вступ 1.Поняття свободи світогляду; 2. Міжнародні правові акти про свободу віросповідання: 2.1. Загальна декларація прав людини 2.2. Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 2.3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 3.Свобода совісті: 3.1. Свобода совісті в незалежній Українській державі 4. Реалізація свободи світогляду і віросповідання в україні. Висновок Використана література
Вступ
Характерною рисою особистісного права на свободу світогляду і віросповідання є те, що людина, як суб’єкт правовідносин, не може відмовитися від реалізації цього права. Кожному притаманні певні світоглядні переконання, у тому числі релігійного характеру – від глибокої віри у надприродні сили до переконаного їх заперечення. Реалізація людиною права, що розглядається, не залежить від такої умови, як володіння особою дієздатності. Таким чином, наша держава покликана забезпечувати особисте право на свободу світогляду й віросповідання і малолітнім дітям, і душевнохворим, і особам з обмеженою дієздатністю. Державні гарантії права людини, у тому числі на свободу світогляду і віросповідання, є взаємообумовленими, взаємоузгодженими, а відтак і взаємопов’язаними між собою. Одним зі способів забезпечення права людини, у тому числі й того, що є предметом нашого дослідження, є політичні гарантії. На нашу думку, під політичними гарантіями права людини на свободу світогляду і віросповідання слід розуміти закріплену Конституцією і законами України систему норм і принципів, які започатковують політику держави у сфері формування умов і засобів забезпечення реалізації людиною цього суб’єктивного права та похідних від нього свобод і закладають підґрунтя щодо встановлення рівності всіх, незалежно від особистісного ставлення до релігії, щодо участі в управлінні державними і суспільними справами та вирішення нагальних питань виключно на засадах дискурсу та злагоди.[6]
1.Поняття свободи світогляду та віросповідання
Світогляд - це система найзагальніших уявлень, поглядів, понять щодо світу, який оточує людей, щодо природи, людини та суспільства в їх цілісності і взаємозалежності, щодо їх сутності, походження, закономірностей існування й розвитку. Серцевиною світогляду є філософські погляди. З цього видно, що світогляд і думка - споріднені категорії, а тому право на свободу світогляду є власне одним із різновидів права на свободу думки. Свобода світогляду означає право мати власні погляди на природу, людину і суспільство та змінювати їх, сповідувати релігію або бути атеїстом, не бути примушеним з боку держави або інших суб'єктів суспільних відносин до певного світогляду і ставлення до релігії, а також право виховувати дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Адже церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Неодмінною складовою частиною будь-якого світогляду є вірування (оскільки не всі уявлення про навколишній світ можуть бути у певний час доведені науково). Предметом вірувань можуть бути найрізноманітніші явища - як матеріальні, так і ідеальні; як реальні, так і уявні; як давні, так і сучасні або й майбутні. Тому свободу віросповідання можна (у найбільш широкому розумінні цього поняття) інтерпретувати як можливість самостійного вільного вибору об'єкта вірувань та їх відповідного змісту. Така можливість є необхідним складовим елементом свободи особистого самовизначення. Ця свобода, як відомо, є одним із широко визнаних міжнародних стандартів прав людини. Вона є фундаментом особистісних прав людини. Відповідний конституційний припис саме й утверджує свободу духовно-ідеологічного самовизначення особи. У більш вузькому розумінні, свобода віросповідання - це свобода одноособове чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, вільно приймати і змінювати релігію за своїм вибором, входити до релігійних громад чи виходити із них, брати чи не брати участь у богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчанні релігії, нести альтернативну службу замість військової, вести релігійну діяльність, тобто створювати нові релігійні течії та напрями, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання тощо. Досить поширеним різновидом організації свободи віросповідання є сповідування віри у того чи того Бога або в інше трансцендентне начало, тобто сповідування певної релігії. Іншим же виявом цієї свободи є, навпаки, атеїзм. Деякі конкретні вияви першого різновиду цієї свободи (відправлення релігійних культів і обрядів тощо) названі у ст. 35 Конституції України. Ці вияви, зрозуміло є актами фізичної поведінки. І цим вони відрізняються від вибору світогляду: такий вибір є суто суб'єктивно-психічним (духовно-ідеологічним) процесом, непідвладним безпосередньому юридичному регламентуванню. [1]
2. Міжнародні правові акти про свободу віросповідання
2.1. Загальна декларація прав людини (Генеральна Асамблея ООН, 10 грудня 1948року) (Витяг) Стаття 18 Кожна людина мав право на свободу думки, совісті й релігії. Це право означає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні й виконанні релігійних ритуальних обрядів. Стаття 29 Під час здійснення своїх прав і свобод кожна людина має зазнавати лише таких обмежень, що встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві.
2.2. Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти
(ГКЮНЕСКО, 14 грудня 1960 року) (Витяг) Стаття 1 1. У цій Конвенції термін "дискримінація" охоплює будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи переваги за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, економічного стану чи народження, що має метою або наслідком знищення чи порушення рівності ставлення в галузі освіти <...> Стаття 2 Не розглядаються як дискримінація під кутом зору статті 1 цієї Конвенції, якщо вони допускаються в окремих державах, такі положення: 2) створення чи збереження різних систем освіти або навчальних закладів за мотивами релігійного чи мовного характеру, які дають освіту, що відповідає виборові батьків або законних опікунів учнів, у тих випадках, коли включення в ці системи або вступ до цих закладів є добровільним і якщо освіта, що надається ними, відповідає нормам, визначеним чи затвердженим компетентними органами освіти, зокрема щодо освіти того ж самого ступеня. Стаття 5 2) Батьки і, у відповідних випадках, законні опікуни повинні мати можливість, по-перше, в межах, визначених законодавством кожної держави, вільно посилати своїх дітей не в державні, а В інші навчальні заклади, що відповідають мінімальним вимогам, установленим або затвердженим компетентними органами освіти, і, по-друге, забезпечувати релігійне та моральне виховання дітей відповідно до їхніх власних переконань; нікому, окремо і жодній групі осіб, взятих у цілому, не слід нав'язувати релігійного виховання, що несумісне з їхніми переконаннями. 2.3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права
(Генеральна Асамблея ООН, 19 грудня 1966року) (Витяг) Стаття 18 1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті й релігії. Це право означає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів і вчень. 2. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір. 3. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, що встановлені законом і є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я і моралі, так само як і основних прав і свобод інших осіб. Стаття 27 У тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншини, особам, які належать до меншин, не може бути відмовлено у праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.[2]
3.Свобода совісті
Свобода совісті - це свобода мати, приймати і зміню¬вати релігію або переконання за своїм вибором та свобода сповідувати будь-яку релігію як одноособово, так і разом з іншими, або не сповідувати ніякої релігії; відправляти релігійні культи й ритуальні обряди, здійснювати релігійну діяльність, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні чи атеїстичні переконання.[3] Як поняття «свобода совісті» відображає умови, за яких можливе вільне самовизначення особистості в світоглядній сфері буття, її духовне становлення, розвиток, самоактуа-лізація. Засвоїм змістом це поняття «свобода совісті» багато-аспектне. Його сутнісне навантаження нерідко визначається в залежності від предметного поля дослідження: філософія, етика (філософсько-етичне), політологія, право (політико-правове), релігієзнавство, теологія (релігієзнавче, теологічне). Правовий аспект свободи совісті. Визначається сукупністю юридичних норм, які регулюють суспільні відносини в процесі реалізації свободи совісті. Свобода совісті може бути об'єктом цих норм лише в процесі самореалізації особистості, тобто в своєму публічному, суспільному вияві там, де «силове поле» дії свободи совісті одного «Я» перетинається з «силовим полем» дії свободи совісті іншого «Я». Зауважимо, що держава через закон встановлює лише межі, можливості, гарантії зовнішнього вияву свободи совісті. Однак право не може регулювати процес світоглядного вибору. Скажімо, для релігійного самовизначення особистості свобода совісті як право є формально зовнішнім. Совість у кожної людини вільна онтологічно — держава не дає, не «дарує» права на свободу совісті, вона лише окреслює правовий простір, у якому, наприклад, віруючий індивід мав би змогу вільної самореалізації згідно з вибором своєї совісті. Іншими словами, розумова діяльність, думка людини, сфера її совісті, які не виявляють себе у певних діях, вчинках, поведінці, не є предметом права і не регулюється ним. Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, сутності трансцендентного, свого єднання з Богом. Аюдина від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у вирішенні та захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа його совісті. Сфера совісті — це приватна сфера особистості. Держава не має втручатися у цю дуже тонку й делікатну царину людського бутя. Для чіткішого осмислення змісту свободи совісті, її структури, форм практичного вияву в релігієзнавчому та правовому аспектах важливо більш чітко визначитися щодо сутності окремих понять.[4]
3.1. Свобода совісті в незалежній Українській державі
Лише демократичні процеси, започатковані в 1985 р., розпад СРСР, утворення незалежної Української держави зумовили кардинальні зміни як в усіх сферах суспільного буття, так і в релігійній царині і, зокрема, в площині державно-церковних відносин. Наша держава заявила про пріоритетність прав людини, про свою підтримку міжнародних правових актів, що стосуються прав і свобод, зокрема й свободи совісті. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., в ст. 3 фіксує дуже важливе положення: "Права і свободи людини та її гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави". Утвердження й забезпечення цих прав і свобод людини Основний Закон розглядає "головним обов'язком держави". Стаття 35 Конституції закріплює право кожної людини, яка проживає на території України (а не тільки для її громадян) на "свободу світогляду і віросповідання". Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи й ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення права на свободу світогляду й віросповідання (свободу совісті) може бути обмежено, за Конституцією, лише законом в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я й моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Принциповим є положення Конституції, що церква й релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Наголошується на тому, що жодна релігія не може бути визнана державною як обов'язкова. Не допускається як обмеження прав з релігійних мотивів, так і звільнення від громадських обов'язків за цими мотивами. Ніхто не може бути увільненим від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінено альтернативною (невійськовою) службою (ст.35). Конституція України, Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991) закріпили оптимальні демократичні параметри державно-церковних відносин, принципи свободи совісті ( свободи релігії, свободи церкви) в Україні. З прийняттям Конституції України, приведенням у відповідність до її норм і положень інших законодавчих актів про проблеми свободи совісті практично створену правову базу, необхідну для забезпечення повноцінного функціонування релігій та їхніх організацій на теренах України, для вільного самовизначення й самореалізації особистості в духовній сфері буття. У своїй сукупності законодавство України, що регулює всі правовідносини, пов'язані з свободою совісті, постає як цілісна система нормативних актів, які містять норми різних галузей права: адміністративного, цивільного, кримінального тощо. Конституція України, законодавство про свободу совісті розглядають її як особисте право людини вільно й незалежно визначати своє ставлення до релігії, не допускають встановлення обов'язкових переконань і світогляду, будь-якого примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Гарантується право батьків (або осіб, які їх заміняють) виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань і ставлення до релігії та право на таємницю сповіді.[5]
4. Реалізація свободи світогляду і віросповідання в Україні.
Розглядаючи питання забезпечення права громадян України на свободу світогляду і віросповідання, Уповноважений з прав людини виходить з того, що в сучасному світі відбувається переосмислення і нове сприйняття базових людських цінностей, які є основою прав і свобод людини, її гідності та духовного суверенітету. До них належать і свобода думки, совісті та релігії. Свобода совісті перебуває в тісному взаємозв'язку з світоглядними основами буття людини і є природним невідчужуваним правом кожної людини на вільний, узгоджений з власною совістю вибір відповідних духовних цінностей і орієнтирів. Не випадково, що практична реалізація права на свободу світогляду та віросповідання в аспекті міжнародно-правових стандартів є важливим критерієм оцінки гуманістичної сутності держави, її демократичності. Уповноважений з прав людини враховує також і те, що світова і європейська спільнота визнала за необхідне закріпити в міжнародних документах положення про свободу світогляду та віросповідання, передусім у Загальній декларації прав людини (ст. 18), Конвенції про захист прав і основних свобод людини (ст.9), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 18), а також у спеціальній Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на грунті релігії і переконань. Ці положення відображені в ст.35 Конституції України, де чітко визначено право кожного громадянина на свободу світогляду та віросповідання, що включає свободу кожного сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, здійснювати релігійну діяльність. Важливим є положення Конституції про те, що в Україні церква відокремлена від держави, а школа від церкви і що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. 23 квітня 1991 р. в Україні було прийнято базовий закон, що регулює усі правовідносини, пов'язані зі свободою совісті і діяльністю релігійних організацій. Це Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", зміни і доповнення до якого вносилися законами 19 лютого і 23 квітня 1992 р., 5 травня і 23 грудня 1993 р., 22 грудня 1995 р., 17 грудня 1996 р., 17 грудня 1996 р. Важливим законом, що регулює правовідносини віруючих і держави, є також Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу", прийнятий 12 грудня 1991 р., із змінами і доповненнями прийнятий у новій редакції 18 лютого 1999 р. За визнанням експертів розвинутих країн світу, українське законодавство з питань свободи совісті та релігії в цілому є демократичним і відповідає міжнародним стандартам. Останніми роками воно значною мірою сприяло своєрідному ренесансу релігійного життя в Україні, а отже, і практичній реалізації права її громадян на свободу світогляду та віросповідання. Про це свідчать дані соціологічних досліджень, зокрема опитування, проведеного Українським центром економічних і політичних досліджень (УЦЕПД) .[8]
Висновок
Отже, реальність будь-якого права людини залежить від дієвого механізму їхньої реалізації. В Україні основою такого механізму є національне законодавство, де чільне місце посідає Основний Закон нашої Держави – Конституція України. В ст. 35 Конституції чітко визначено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Тобто має право сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати жодної. Ще до системи норм, які регулюють право на свободу світогляду і віросповідання входять чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких була надана Верховною Радою України, і які відповідно до Конституції є частиною національного законодавства. Сюди передусім потрібно зачислити Міжнародний пакт про громадянські й політичні права і Конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Тобто можна констатувати, що в законодавчій системі нашої держави, є сформована сфера норм, котрі стосуються свободи світогляду та релігійних організацій. І можна вести мову про наявність інституту законодавства, котрий є основою юридичного забезпечення свободи світогляду і віросповідання.[7]
Використана література:
1. Приватне життя і поліція - Римаренко Ю. І. 2. Релігієзнавство - Сидоренко О.П. 3. Право громадян на свободу світогляду та віросповідання. [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://ukrurist.ru/index.php?id=89 4.Сутність свободи совісті, її формування і розвиток - [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://readbookz.com/book/164/4847.html 5.Історія релігії в Україні - Колодний А. М. 6. Права людини на свободу світогляду і віросповідання./ Головне Управління Юстиції у Чернівецькій області.- 2008-2011 7. А. Кочкадан Віросповідання людини в україні і проблеми законодавчого забезпечення його реалізації 8. Право громадян України на свободу світогляду та віросповідання [Елетронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uapravo.com/hro/text.php?lan=rus&id=1721&id_book=1698&id_parent=1718
