План Вступ I. Історія розвитку права свободи слова в Україні. II. Теоретичні аспекти права свободи думки і слова. 1. Право свободи і думки слова. 2. Обмеження свободи думки і слова. III. Реалізація та правовий захист свободи думки і слова . IV. Перспективи свободи слова в Україні. Висновки Література
Вступ Будь-яка демократична держава не можлива без свободи. Принцип свободи - «душа» демократії, передумова рівності як її елемента. Це реальна можливість політичного самовизначення особи чи групи осіб, їхньої активної участі в управлінні. Свобода реалізується через права людини. Права людини передбачає на сам перед розвиток особистості . Права людини – це природно-соціальні та правові цінності, породжені біосоціальними властивостями людини, які є необхідними для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах. Останнім часом в Україні на сторінках юридичних видань та по телебаченню доволі часто і жваво обговорюється питання забезпечення права на свободу думки і слова в Україні. Це питання є актуальним ще й тому, що Україна прямує до лав Європейського Союзу, в якому захист права на свободу думки і слова перебуває на високому рівні, тому це питання потребує особливої уваги і досліджень. Метою даної роботи є визначення права на свободу думки і слова в Україні та його складових, регулювання правових відносин, які виникають у зв’язку із застосуванням цього права, встановлення порівняльно-правових аспектів регулювання права на свободу думки і слова в Україні та ЄС, визначенню пріоритетних напрямів розвитку права на свободу думки і слова в Україні. Для досягнення цієї мети були поставлені такі дослідницькі завдання: Дослідити історію розвитку права свободи слова в Україні; Встановити зміст поняття «свободи думки і слова»; Проаналізувати Закон України стосовно встановлених обмежень свободи думки і слова; Розглянути правовий захист свободи думки і слова; Дослідити перспективи свободи слова в Україні.
I. Історія розвитку права свободи слова в Україні. В СРСР свобода друку лицемірно декларувалася як у сталінській Конституції 1936 р., так і в Брежнєвської 1977 р. Перший досвід створення демократичного Закону СРСР "Про пресу та інші засоби масової інформації" був зроблений у 1991 р. Саме тоді була зроблена перша спроба законодавчого визначення свободи друку і була проголошена неприпустимість цензури. У 1991 р. був прийнятий Закон "Про засоби масової інформації", в якому гарантувались незалежність і свобода ЗМІ. У цій же статті Конституції кожному гарантується "свобода думки і слова" (частина 1), "право вільно шукати, одержувати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким законним способом" (частина 4), неприпустимість примушування людини "до вираження своїх думок і переконань або відмови від них "(частина 3). Серед конституційних гарантій свободи масової інформації важливу роль відіграє визнання у статті 13, Конституції України ідеологічної багатоманітності. Як вважає відомий фахівець з правового регулювання ЗМІ Михайло Федотов, значимими є і “положення статей 8, 34 та 35 Конституції, що гарантують свободу економічної діяльності і право приватної власності ”, їх “слід розглядати як конституційну гарантію і, одночасно, як один з структуроутворюючих факторів поняття свободи масової інформації ... ”. В Україні до початку XIX в. свободою вираження своїх переконань володів тільки монарх. У 1804 р. новий статут, що став інструкцією для цензорів, в якому говорилося, що цензура затверджується «не для утиску свободи мислити і писати, а єдино для прийняття пристойних заходів проти зловживання нею». І там підкреслювалося: неоднозначні місця в текстах повинні тлумачитися «вигідним для автора чином, ніж переслідувати». Однак на практиці всі ці рекомендації не враховувалися. Більш помітне послаблення обмежень на свободу друку відбулося лише в 1855-1861 рр.. Конституція України задекларувала свободу слова і друку, однак в дійсності публічне висловлювання переконань, що йдуть в розріз з основною лінією КПРС, переслідувалося та знищувалося на корені. Про радикальне послаблення цензури можна говорити тільки після приходу до державної влади Леоніда Даниловича Кучми. Але в 2000 р. відбулося посилення цензури. Основними джерелами політичної інформації стали центральні канали телебачення, контрольовані державою. Багато журналістів і дослідників відзначають, що саме в період з кінця 2004 року починається справжня свобода преси, а з нею і розвиток демократії в Україні.
I. Теоретичні аспекти права свободи думки і слова. 1. Право свободи думки і слова. Відповідно до ч. 1 ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань [1]. Це законодавчо закріплене право є одним із основоположних прав людини і громадянина. Левко Лук’яненко у своїй праці “Національна ідея і національна воля” пише: “ Звісно, національне “я” міститься не лише у слові, воно міститься ще в багато чому іншому, але в слові воно міститься найбільше… . Вплив слова (мови) на думку (настрій) людини відкриває можливості впливати на зміну свідомості людей та зміну їх поведінки [2, с. 45]. Зміст свободи думки і слова полягає в тому, що ніхто не може заборонити людині дотримуватися своїх думок, певним чином відображати об'єктивну дійсність у своїх уявленнях та публічно висловлювати ці матеріалізовані в мові відображення, в тому числі, погляди та переконання. Останні можуть при цьому стосуватися будь-яких сфер: зовнішньої політики, державної влади, економічних процесів, освіти і культури, розвитку законодавства тощо. Свобода слова створює значну гарантію громадського контролю над державною владою. Слід зазначити, що найбільша увага завжди приділяється саме визначенню суті “свободи слова”, при цьому оминається суті “свободи думки”, яка невід’ємно пов’язана із свободою слова як така, що йому передує, визначає та зумовлює його. Поняття “свобода слова” свідчить про наявність у його структурі таких основних складових: демократична свобода, право публічно висловлюватися, вільного поширення інформації, можливості одержувати, зберігати та використовувати інформацію, наявність каналів та способів поширення інформації, наявність певних обмежень у поширенні інформації, неприпустимість цензури [3, с. 7]. Складник концепту “свобода думки” включає в себе: можливість вільного міркування про різні суб’єкти, об’єкти, явища життя, відносини та інше, яке відбувається на підставі уявлень та переконань людини, її освіти, психологічного стану та середовища, в якому вона живе. Думка не завжди стає словом, що залежить від бажання особи поділитися власною думкою або ситуацією, яка склалася, і в якій людина висловлює власне переконання або уявлення з певного приводу. Ситуація, в якій людина ділитися своєю думкою не з власного бажання, а з бажання будь-якої іншої людини, відбувається за умови, якщо їй ставиться запитання. Свобода думки і слова в цьому випадку полягає, як уявляється, в тому, що особа може відмовитися від відповіді з етичних мотивів, браку інформації для надання правильної відповіді або дати відповідь на запитання. Право на свободу думки і слова історично виникло як інструмент забезпечення інформованості і підтримання високого рівня компетентності державних органів влади. Ліберальні мислителі, починаючи з Ж.Ж. Руссо, відмічали важливість навчання культурі свободи слова. З культурної точки зору, свобода слова наближається до незалежного розвитку власних уявлень людини, самостійного формулювання нею власних цілей і переконань. Люди повинні не лише мати свободу суджень, але й використовувати її для зваженого вибору. Особливо це стосується політичних діячів, які формують подальшу стратегію розвитку держави і як законодавці повинні володіти не лише культурою слова, але й думки, яка має бути сформована свідомістю людини. Свободу слова слід відрізняти від уседозволеності, яка своє ідеологічне обґрунтування отримала у філософії анархізму. Ознакою вседозволеності є відсутність у соціальній свідомості пріоритету національних інтересів. Таке суспільство не захищено від деструктивних комунікативних впливів. У результаті воно управляється ззовні, що виражається у відсутності самостійної політики. При цьому комунікативна залежність є результатом економічної та політичної залежності [4]. Право на свободу думки і слова тісно пов'язане з правом на інформацію та з гласністю. Інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про події і явища, які відбуваються в суспільстві, державі та довкіллі. Право на інформацію — це можливість осіб і державних органів вільно отримувати, використовувати, поширювати і зберігати відомості, необхідні для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, для здійснення завдань і функцій. Результатом всебічної й повної реалізації права на інформацію є гласність. Гласність — це стан поінформованості суспільства та окремих громадян про явища, події, процеси, що відбуваються в суспільстві та державі. Він є невід'ємною ознакою існування в країні режиму демократії. Право на свободу слова є складовою інформаційної безпеки держави. У свою чергу, система інформаційної безпеки будь-якої країни є невід’ємною частиною загальної національної системи безпеки [5, с. 725]. Вищезазначене слід розуміти так, що, забезпечуючи право на свободу думки і слова на рівні Конституції України для усіх і кожного, втім її можна у визначених законом випадках обмежити в національних інтересах і, як правило, це стосується інформації із обмеженим рівнем доступу до неї. З юридичної точки зору конституційне право кожного на свободу думки і слова та на вільне вираження своїх поглядів і переконань полягає в можливості кожної особистості самостійно визначати для себе систему моральних, духовних та інших цінностей та вільно, без будь-якого ідеологічного чи іншого контролю оприлюднювати свої думки шляхом використання будь-яких засобів їх вираження, у тому числі через поширення інформації у формі поглядів і переконань щодо різних питань політичного, економічного, культурного, духовного життя суспільства і держави [6, с. 64-71]. Отже, право свободи слова і думки гарантується ч. 1 ст. 34 Конституції України. Ніхто не може заборонити людині дотримуватися своїх думок, поглядів, переконань.
II.2. Обмеження свободи думки і слова. Друковане чи мовлене слово може завдати моральної (і матеріальної) шкоди будь-якому суб‘єкту, якщо розповсюджує викривлену, неправдиву інформацію про нього. Тому дуже гостро постає проблема відповідальності за зловживання свободою слова: адже слово може не тільки піднести людину, але й знищити її в очах громадськості. Обмеження на свободу думки і слова передбачені у наступних випадках: відповідно до ст. 9 Закону України “Про інформацію” реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб [7]; згідно із ст. 2 Закону України “Про інформаційні агентства” свобода діяльності інформаційних агентств гарантується Конституцією України та чинним законодавством. Забороняється цензура інформації, поширюваної інформаційними агентствами. Інформаційні агентства не мають права у своїх матеріалах розголошувати дані, що становлять державну таємницю, або іншу інформацію, яка охороняється законодавством, закликати до насильницької зміни або повалення існуючого конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, підриву її безпеки, вести пропаганду війни, насильства і жорстокості, розпалювати расову, національну, релігійну ворожнечу, розповсюджувати порнографію або іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопорушень, принижує честь і гідність людини, а також інформацію, яка ущемляє законні права й інтереси громадян, давати оцінку щодо винуватості осіб у здійсненні злочину, вказувати на особу, яка начебто скоїла злочин, до рішення суду, публікувати матеріали, які розкривають тактику і методику розслідування [9]; у ст. 3 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” визначається, що друковані засоби масової інформації в Україні не можуть бути використані для: поширення відомостей, розголошення яких забороняється ст. 46 Закону України “Про інформацію”, закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства та жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь. Забороняється використання друкованих засобів масової інформації для: втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність. [9]. Окрім забороненої до оприлюднення інформації з вищеназваних мотивів, доступ до певного змісту інформації може обмежуватися законодавством з інших міркувань. Інформація з обмеженим доступом може бути: а) таємна, б) конфіденційна. Таємною є інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу, передбачену законом таємницю, розголошення яких завдає чи може завдати шкоди особі, державі, всьому суспільству. Критерії віднесення інформації до таємної, порядок її захисту регулюються законодавством. Якщо засіб масової інформації ігнорує передбачені законом обмеження і заборони, може постати судова відповідальність аж до його закриття . Конфіденційною інформацією є відомості, власниками яких є фізичні чи юридичні особи і які можуть поширюватися тільки з їхнього дозволу на певних умовах. Це інформація професійного, ділового, виробничого, комерційного характеру, доступ до якої визначається її власниками (приміром, дані лікаря про його пацієнтів, дані банків про клієнтів та їхні вклади тощо). За розголошення конфіденційної інформації всупереч волі її власників чи з порушенням при розголошенні визначених власникам умов, автор і ЗМІ можуть бути притягнутими до цивільно-правової відповідальності із зобов’язанням компенсувати заподіяну матеріальну і моральну шкоду.
III. Реалізація та правовий захист свободи думки і слова . Рано говорити ще про створення ефективного механізму здійснення права на інформацію та про здійснення належного державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію. Але дещо для забезпечення права на свободу слова і інформації держава зробила. Свободу слова в Україні захищають 110 нормативно-правових документи: укази Президента, постанови Кабміну, Закони („ Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації в Україні”, „ Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” тощо). Згідно зі ст. 10 Європейської конвенції про права людини, кожна людина має право на свободу вираження поглядів, яке включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів; це не перешкоджає державі вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кіно-підприємств. Законом України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (ст. 2) визначено, що свобода слова і вільне виявлення у друкованій формі своїх поглядів і переконань відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Цей же Закон встановлює: "Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації" а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або громадських об'єднань, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю". Конституційною гарантією свободи слова, прямо передбаченою ст. 34 Основного Закону, є право кожного "вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір". Це право передбачають також закони України "Про інформацію", "Про науково-технічну інформацію", " Про захист інформації в автоматизованих системах", "Про державну таємницю", "Про рекламу", "Про бібліотеки та бібліотечну справу" та деякі інші. Так, відповідно до Закону "Про інформацію", право на свободу інформації забезпечується: обов'язком державних органів інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б доступ до інформації; вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; здійсненням державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію тощо. Відповідно до ст. З Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", друковані засоби масової інформації не можуть бути використані для: поширення відомостей, розголошення яких забороняється Законом України "Про інформацію": відомостей, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю; закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганди війни, насильства та жорстокості; розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі; розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь; втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність; розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказівки на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представників.
V. Перспективи для свободи слова в Україні. Держава повинна мати власну стратегію розвитку свободи думки і слова. З розвитком правосвідомості окремих членів суспільства кількість правопорушень має зменшуватися, а отже, в тому випадку потрібно буде перейти до інших засобів врегулювання вище зазначеного питання, а саме - до заохочувальних. Зокрема, у разі дотримання права на свободу думки і слова засобом масової інформації слід застосовувати для нього, наприклад, такий вид заохочення, як зменшення податкового тиску. Розвиткові свободи думки і слова може сприяти інститут омбудсмена. Водночас паралельно з інститутом омбудсмена може існувати ряд інших національних установ з прав людини, зокрема комісії з прав людини, комітети, інститути та центри з прав людини, які не підмінюють одне одного, а виступають додатковими механізмами захисту прав людини [10, с. 4]. Існує думка, що слід створити в Україні спеціалізовану установу - Комісію з прав людини, яка могла б стати додатковим механізмом із захисту прав людини. Мета створення Комісії повинна полягати у формуванні додаткового механізму захисту прав людини для вирішення питань, які на національному рівні не врегульовані належним чином, доповнюючи інститут омбудсмена, а не в конкуренції з ним. У зв’язку з цим закон, яким мала б регулюватися діяльність вищеназваної Комісії, повинен передбачати форми співробітництва Комісії з уповноваженим Верховної Ради з прав людини, визначити сфери їх взаємодії [10, с.14]. Якщо звернутися до досвіду зарубіжних країн, то слід відзначити, що цікавим є досвід запровадження суспільного телерадіомовлення. Цей інститут присутній у всіх країнах, і він є гарантією неупередженого якісного інформування населення про події та явища дійсності, обмеження потоку неякісних передач, повернення телебаченню освітніх та розвиваючих функцій, наданню трибуни для висловлення своїх поглядів усім основним соціальним групам (створеним не тільки за політичною, а й за релігійною, культурною, національною, професійною ознаками). Щодо перспектив розвитку права на свободу думки і слова, на наш погляд, слід визначити питання поширення інформації у мережі Інтернет. Сьогодні дуже швидко розвиваються комунікаційні технології, зокрема мережа Інтернет. Поширення інформації в мережі Інтернет є вільним, але якість, правдивість інформації на окремих сайтах іноді викликає запитання про доцільність її поширення, етичність та необхідність. Слід відзначити, що в даному випадку держава має спрямовувати громадян на правильне використання засобів зв’язку через підвищення життєвого рівня власних громадян, розумну пропаганду, закладення ще на рівні освіти через заклади освіти того, що є правильним, а що - неправильним.
Висновки Свобода слова і думки – це одне з найцінніших прав людини, тому що ми можемо висловлювати власні думки, підтримувати певні погляди, ідеї та захищати свої інтереси. Свобода слова забороняє цензуру в будь-яких її проявах. Однак, я вважаю, що кожна свобода повинна мати межі, бо в противному випадку, вона перетвориться на свавілля, хаос. Свобода слова – одне з найбільших досягнень демократії. Вона полягає у забезпеченні плюралізму думок і позицій, у можливості дискусійності з будь-якого питання, і безпосередньо впливає на державну інформаційну політику. Свобода слова повністю залежить від свободи в широкому розумінні. А остання в свою чергу передбачає не лише вільні дії та погляди, а й цілковиту відповідальність за скоєне, написане, або сказане Свобода означає відповідальність, – вважав Бернард Шоу і з властивою йому іронією додавав: – Ось чому більшість людей боїться свободи.
Література : 1. Конституція України від 28 черв. 1996 р. // Відом. Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141. 2. Бондар Ю. В. Свобода слова: українська мірка / Ю. В. Бондар. - К. : МАУП, 2004. - 144 с. 3. Печончик Т. І. Концепт “свобода слова” та його вербалізація в сучасному українському мас-медійному дискурсі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / Печончик Т. І. - К., 2010. - 20 с. 4. Волков А.Г. Политический текст и свобода слова. 5. Задворний А. Інформаційна безпека і свобода слова в Україні / Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи : матеріали парлам. слухань уВерховній Раді України 10 квіт. 1997 р. // Верховна Рада України ; Комітет законодавч. забезпечення свободи слова та засобів масової інформації / Є. І. Лук’яненко (упоряд.). - К. : Парлам. вид-во, 1997. - 136 с. 6. Конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина в Україні / за ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. - К. : Вид-во “Юрид. думка”, 2008. - 252 с. 7. . Закон України про інформацію // Відом. Верховної Ради України. - 1992. - № 48. -Ст. 650. 8. Закон України про інформаційні агентства // Відом. Верховної Ради України. -1995. - № 13. - Ст. 83. 9. Закон України про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні // Відом. Верховної Ради України. - 1993. - № 1. - Ст. 1. 10. Бурлак О. В. Міжнародні стандарти щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 - Міжнародне право / Бурлак О. В. - К., 2010. - 20 с.
