План Вступ 1. Правотворча техніка. 1.1. Поняття правотворчої техніки. 1.2. Складові елементи правотворчої техніки. 2. Значення правотворчої техніки для вдосконалення законодавства України. Висновки Список використаної літератури
Вступ В умовах інтенсивної нормотворчої діяльності, характерної для сучасної України, особливо гостро постає проблема юридично-технічної досконалості нормативних правових актів. Остання ж, як відомо, досягається через послідовне і правильне використання нормотворчої техніки. Від цього значною мірою залежать ефективність законодавства в цілому, правильне розуміння, законне й обґрунтоване застосування нормативних правових актів, їх належний облік та систематизація. Нажаль, доводиться констатувати, що сьогодні значна частина чинних нормативних правових актів в Україні є неякісною з огляду на нормотворчу техніку. Невдале формулювання або неточне вживання термінів, допущення суперечливих положень у законодавстві, некоректні посилання породжують зволікання, помилки й непорозуміння в юридичній практиці, заважають ефективному реформуванню всіх сфер державного і громадського життя, роблять неможливим удосконалення правової системи України. Метою даної роботи: дослідити поняття правової техніки її складові елементи та значення для вдосконалення законодавства України.
1. Правотворча техніка . 1.1. Поняття правотворчої техніки. Розрізняють таки види юридичної техніки : Правотворча ( нормотворча); Правореалізаційна; Правозастосовна; Правотлумачувальна. Найважливішим видом юридичної техніки є правотворча техніка. Правотворча техніка – це сукупність засобів та прийомів створення (об’єктивації) зміни, припинення та систематизації нормативно-правових приписів. Вона включає два взаємопов'язаних процеси — процес створення правових актів, та — систематизації нормативно-правових актів. До юридичної техніки, зокрема, належать: офіційна законодавча термінологія, законодавчі конструкції (ідеальні моделі регулювання, схеми правовідносин та інших юридичних явищ, за допомогою яких законодавець створює нормативно-правові приписи), законодавчі презумпції, юридичні фікції, юридична стилістика (спеціально вироблені для складання законодавчих актів мовні засоби виразу велінь законодавця), засоби офіційного документального оформлення закону (способи його побудови, реквізити тощо). Вказані та інші засоби і прийоми юридичної правотворчої техніки мають на меті забезпечення, насамперед, точність і визначеність норм права, наукових відносин, правомірних інтересів. По-друге, вони спрямовані на досягнення доступності й ефективності законодавчих актів. Усі ці питання мали б бути відображені у законах України «Про нормотворчу діяльність» та «Про єдиний класифікатор нормативно-правових актів», проекти яких за різною назвою вже досить довгий час узгоджуються в інстанціях. Поняття «правотворча техніка» є спорідненим поняттю «юридична техніка». Воно містить у собі методики роботи над текстами усіх нормативно-правових актів, прийоми найдосконалішого викладу думки нормотворця у статтях (пунктах) юридичних актів, вибір доцільної структури кожного з них, термінологію та мову, способи оформлення змін, повного або часткового скасування, об'єднання нормативно-правових актів тощо. Правотворча техніка забезпечує юридичну досконалість нормативних документів. Додержання вимог правотворчої чи юридичної техніки (як двох основних термінологічних понять), які є системними, заснованими на практиці правотворчості і теоретично обґрунтованих принципів і правил (прийомів) підготовки проектів нормативно-правових актів, — обов'язкова передумова високої якості законів та підзаконних актів, їх повноти та узгодженості. Правила правотворчої техніки вельми численні і різноманітні. Застосування цих правил має бути комплексним і може бути позитивним лише за умови врахування усіх можливих обставин, конкретної ситуації, що викликають необхідність розробки і прийняття того чи іншого нормативно-правового акта, специфіки предмета регулювання і сфери його дії. У загальному вигляді правила право¬творчої техніки — це система вимог та способів створення най¬більш доцільних за формою і досконалих за структурою, зміс¬том та викладом нормативно-правових актів. Виходячи із цього, можна сформулювати основні, найбільш загальні принципи (вимоги), котрі покладаються в основу роботи над зовнішньою формою нормопроектів. До основних правил правотворчості належить: 1. Точність і визначеність юридичної форми: формулювань, речень, словосполучень і окремих термінів нормативно-пра¬вового акта. У законі чи нормативно-правовому акті містяться правила поведінки, модель майбут¬ніх вчинків фізичних та юридичних осіб. У нормативному при¬писі неприпустимі двозначності або протиріччя. Неточність від¬творення норми, розпливчастість і відсутність одноманітності понять і їх ознак може бути причиною неправильного тлумачен¬ня і застосування правових норм, що в свою чергу може негатив¬но впливати на долі людей, економічні, соціальні, політичні від¬носини в суспільстві. Тому визначення термінів повинно відпо¬відати тому змісту, який в нього вкладають літературознавці, вчені-юристи, і має бути уніфікованим по всьому тексту норма¬тивно-правового акта. Так, при формулюванні правових припи¬сів не слід застосовувати широкі оціночні поняття. Якщо ж вони застосовуються, то їх зміст має бути визначений в нормативно¬му значенні. Не припустимо застосування формулювань типу «як правило», «зокрема», «в тому числі» або такі приписи — «ак¬тивізувати», «підвищити» тощо. 2. Ясність і доступність мови для адресатів акта. Нормативно-правовий акт повинен бути ясним для широких верств населення. Відомо, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (ст. 68 Конституції). Але знання законодавства повинно базуватися на його зрозумілості. Неясна норма не дає повного уявлення про права і обов'язки фізичних і юридичних осіб, веде до непотрібної втрати часу на запити і тлумачення, викликає суперечки і помилки. Правотворчість часто оперує складними, багатогранними і специфічними поняттями економіки, техніки, медицини, архітектури та інших галузей знань з їх особливою термінологією. Тому є правильним, коли проекти нормативно-правових ак¬тів, особливо закони, починаються з пояснення термінів, які вживаються в ньому. Але пояснення мають бути доступними, що не завжди досягається. 3. Спеціалізація та повнота правового регулювання техніки. Урахування особливостей регулювання відповідної сфери відносин є цілком закономірним. Для забезпечення спеціалізації й повноти регулювання відповідної сфери буття або діяльності, у нормативно-правовому акті передбачають норми (якщо вони не випливають з чинного законодавства), без яких дія цього акта не може бути ефективною. Це стосується, в першу чергу, норм, які формулюють завдання та виконання закону, механізм його дії, а також межі відповідальності, санкції. Без цього комплексу правове рішення може залишитися недійовим, декларативним. У найбільш важливих актах передбачають перехідні положення, застереження, порядок набуття чинності окремих положень то¬що. Повнота регулювання передбачає всебічне регулювання від¬носин за колом адресатів, часом та місцем дії закону. 4. Конкретність правового регулювання. Ефективним інструментом у регулюванні суспільних відно¬син може бути лише той нормативно-правовий акт, який точно і конкретно визначає права і обов'язки суб'єктів правовідносин, в тому числі держави, чітко формулює заходи їх забезпечення (правові санкції, засоби заохочення і стимулювання, організа-ційні заходи). 5. Використання широковживаної юридичної термінології. Невдалі фрази, звороти, малопоширені або навпаки поширені публіцистичні терміни не посилюють, а навпаки послабляють регулюючу роль акта права, принижують авторитет і соціальну цінність нормативно-правового акта. Тому в нормопроектній діяльності слід використовувати переважно ті формулювання й терміни, які широко вживаються в юридичній літературі, особ¬ливо в новітніх тлумачних словниках української мови. 6. Стислість. Стислість у правотворчості — це оптимальна економічність викладення думки автора проекту, яка має зберегти повноту його змісту. У поєднанні стислості й повноти законопроекту по¬лягає мистецтво нормотворення. Тому є законодавчі акти, окре¬мі норми яких громіздкі, розтягнуті і розмиті за змістом. Надзвичайно гро¬міздкий, деталізований текст проекту і самого закону обмежує можливості його розуміння суб'єктом застосування, а отже зни¬жується праворозуміння його норм, зменшується ефективність впливу на певні події й суспільні відносини. 7. Системність та збалансованість нормотворчості. Системність в контексті нормопроектування передбачає цілісність, збалансованість нормотворчого ма¬теріалу, який поєднується внутрішнім зв'язком і взаємозалеж¬ністю всіх частин і етапів нормотворення, послідовним вхо¬дженням у правову систему, належною послідовністю регулю¬вання й охорони. 8. Уніфікація форми і структури проектів нормативних актів. Використання однакових реквізитів нормативно-правових актів, стереотипної структури, єдиних термінології, юридичних конструкцій і формулювань складає суть уніфікації форми й структури нормативно-правових актів. Різнобій реквізитів і руб¬рик нормативно-правових актів, відсутність їх стереотипної структури, єдиного стилю викладення, неоднакова в різних ак¬тах нумерація статей, пунктів і їх підрозділів, формул відміни, змін актів і їх частин перешкоджають адекватному розумінню й ефективному застосуванню правових норм. Тільки при дотриманні усіх вище згаданих вимог нормопроектування можна отримати досконалий з технічної точки зору нормативно-правовий акт. Отже, під правотворчою технікою слід розуміти метою яких є створення найбільш досконалих за структурою, змістом і викладом нормативних правових актів, використання яких забезпечує логічну узгодженість системи нормативних правових актів та сприяє ефективному правовому регулюванню суспільних відносин.
1.2. Складові елементи правотворчої техніки. Для забезпечення верховенства закону і його ефективної дії необхідний високий рівень правотворчої техніки. Істотне значення має зведення до мінімуму кількості нормативних актів з одного й того ж питання, а також наявність спеціальних правових засобів, що забезпечують додержання нормативно-правового акта (організаційні заходи, заходи заохочення, контролю та ін.) До складу юридичної техніки входить: 1) юридична термінологія; 2) юридичні конструкції; 3) Юридична стилістика; 4) Юридична технологія ; 5) Засоби організаційно-документального оформлення. 3) форма нормативного акта, прийоми і правила викладу його змісту. Питання про термінологію існує в будь-якій спеціальній галузі знання; і така галузь тим специфічніша, чим більш гостро стоїть це питання. У юриспруденції проблема термінології достатньо актуальна. Чим досконаліше законодавство, тим більш чітко і глибоко воно регулює суспільні відносини, тим більшого значення придбаває проблема термінології. Без термінів, тобто слів точного значення, що мають один чітко окреслений сенс, неможливо добитися максимальної точності викладу законодавчої думки. Вони роблять законодавство більш компактним, позбавляють його від просторових описок і визначень . Ступінь розробленості юридичної термінології свідчить про рівень юридичної культури в країні, про відношення до законності. Чим більш розроблена юридична система, ширше розвивається наука про право, більше виявляється турбота про вдосконалення законодавства і зміцнення законності, тим більше відпрацьована юридична термінологія, тим вона більш досконала і точна і тим більше приділяється уваги її розвитку. У сучасних умовах, коли в юриспруденції все більше упроваджуються автоматизовані системи обліку і пошуку правової інформації, використовування точних і однозначних термінів підвищує ефективність законодавства, в значній мірі зменшує втрати інформації. Термін - це слово (або словосполучення), що позначає спеціальне поняття і має точну сферу смислового використовування. Основними ознаками терміну є: 1) адекватність віддзеркалення змісту поняття, смислова однозначність, 2) логічна співвідносність його з іншими родовидовими термінами (родовидова системність), 3) професійний рівень практичного вживання (термінологія технічна, хімічна, медична, спортивна і т. д.) . Чим більше в законодавчому тексті термінів, тим більш він точний, чіткий, лаконічний. Справедливо пише В. М. Коган, що „вживання в законі винятково термінів - це ідеал, до якого право прагне і якого воно ніколи не досягає через складність самої дійсності, що становить предмет права і його ціль” . Юридичний термін - це слово (або словосполучення), яке вжите в законодавстві, є узагальненим найменуванням юридичного поняття, що має точний і визначений сенс, і відрізняється смисловою однозначністю, функціональною стійкістю. Класифікація термінів, використовуваних в законодавстві, важлива в першу чергу для впорядкування правової інформації, для її автоматизації. На жаль, до теперішнього часу відсутні науково відпрацьовані принципи і критерії логічної специфікації юридичних термінів з урахуванням їх практичного значення в тій або іншій сфері правових відносин, без чого будь-яка класифікація виглядає досить умовно, схематично, неповно. Очевидно, можна класифікувати термінологію, використовувану в законодавстві, наприклад, за вертикальним і горизонтальним принципами. На вершині вертикальної термінології буде термінологія, закріплена в Конституції, Основах законодавства. По суті, це є загальноправова термінологія, яка системно об'єднує терміни, що так чи інакше функціонують у всіх галузях законодавства, виражаючи і позначаючи поняття широкого узагальненого значення (соціалістична держава, державний орган, посадова особа, громадська організація, компетенція, правомочність, законодавство, закон, рішення, недоторканність особи, законні інтереси і т. д.). Горизонтальна термінологія охоплює різні види міжгалузевої і галузевої термінології. Міжгалузева термінологія - це термінологія, використовувана в декількох галузях законодавства (матеріальна відповідальність, значна шкода, вина і т. д.). Відмінною рисою галузевої термінології є те, що вона ґрунтується на наочно-логічних зв'язках і відносинах відповідних понять, що відображають специфіку конкретної сфери правових відносин. Отже, галузева термінологія обслуговує особливу галузь законодавства, тобто утворює галузеве термінологічне поле, яке не співпадає ні з загальноправовим, ні з міжгалузевим термінологічними полями – ширшими в змістовному і функціональному відношенні (операція, давність здійснення злочину, розлучення і т. п.). Терміни, використовувані в законодавстві, можна класифікувати і по інших підставах. Наприклад, як у загальноправовій або міжгалузевій термінології, так і в галузевій можна виділити терміни родового і видового значення. Розрізняються терміни: 1) загальновживані, 2) загальновживані, які мають в нормативному акті вужче, спеціальне значення, 3) суто юридичні, 4) технічні. Загальновживані терміни - це звичні, широко поширені найменування предметів, якостей, ознак, дій, явищ, які у однаковій мірі використовуються в побутовій мові, в художній і науковій літературі, в ділових документах, в законодавстві. Такі терміни прості, загальнозрозумілі. У законодавстві вони використовуються в загальноприйнятому значенні і ніякого спеціального значення в собі не містять. Важливо, щоб спеціальне значення загальновживаного терміну було очевидним. Звичайно таким термінам в законі даються визначення. Якщо цього немає, значення терміну визначається виходячи із загального контексту. При першому вживанні терміну із спеціальним значенням щоб уникнути надмірно широкого або неточного тлумачення доречно давати до нього відповідні нормативні роз'яснення . У нормативних актах вживається багато термінів, запозичених з різних областей науки, техніки, мистецтва, а також професіоналізми. У літературі за ними закріпилося найменування „технічні терміни” (наприклад, „діапозитив”, „мікрофарада”, „фонограма”). В процесі застосування норм права в різних сферах суспільного життя без спеціальних технічних термінів обійтися часто неможливо. Спеціальні юридичні і технічні терміни дуже зручні: однозначно позначають потрібне поняття, сприяють чіткішому викладу нормативних приписів, сприяючи тим самим правильнішому розумінню і застосуванню останніх. Інакше кажучи, вони максимально ущільнюють словесну інформацію, економлять засоби передачі законодавчої думки. За допомогою таких термінів можуть бути досягнуті однозначність, семантична конкретність, повнота юридичних формулювань. Юридичні конструкції — це стійкі побудови нормативного матеріалу за особливими типами зв'язків його елементів, їх типовими схемами, моделями, в які втілюється „юридичний матеріал”. Тобто юридичні конструкції — це чіткі, відпрацьовані наукою і законодавчою діяльністю, перевірені практикою типові схеми правовідносин. Особливі юридичні конструкції дозволяють включати в дію — залежно від обставин — різні юридичні норми. Відпрацьованість конструкцій — показник досконалості Законодавства. Такими юридичними конструкціями є „кримінальна недоторканність”, „необхідна оборона”, „суб'єктивні права” та ін. Правила побудови юридичних конструкцій: а) нормативна побудова (нормативні приписи закріплюють зв'язки між правами й обов'язками, встановлюють міру відповідальності); б) системна побудова (взаємна пов'язаність з іншими нормами права); в) галузева належність (відповідність провідним ознакам галузі права) . Також важливою складовою юридичної техніки є юридична стилістика. Юридична стилістика – це сукупність прийомів найбільш доцільного використання мовних засобів у юридичних актах. Для юридичної мови характерним є наказовий стиль викладу. В юридичній техніці поряд з важливістю правильного застосування юридичної термінології і юридичних конструкцій не менше значення має юридична технологія. Юридична технологія – це прийоми, способи раціонального використання юридичного інструментарію. Існують такі види юридичної технології: 1. За рівнем узагальнення: • Казоїстична ( характеризується урахуванням індивідуальних ознак явищ, їх видів, фактів; перелічуються ті чи інші випадки — казуси); • Абстрактна(характеризується тим, що ознаки явищ, незважаючи на їх різноманіття, подаються в узагальненому виді, виражаються абстрактними поняттями); • Змішана. 2. За повнотою викладу : • Пряма; • Відсилочна; • Бланкетна. Відступ від цих вимог призводить до юридичних помилок: прогалин у нормативному акті, суперечностей між його статтями, нечітких формулювань, стилістичних погрішностей та ін., які знижують якість акта, ускладнюють його усвідомлення і роз'яснення (тлумачення), реалізацію норм права в конкретних відносинах.
3. Значення правотворчої техніки для вдосконалення законодавства України. Щоб нормативні правові приписи були здатні ефективно регулювати суспільні відносини, вони повинні характеризуватися поряд з належною визначеністю відповідним ступенем узагальнення. Юридична типізація, як засіб вираження змісту нормативних правових актів, передбачає використання низки логічних і спеціально-юридичних засобів, що забезпечують відповідний ступінь узагальнення і визначеності форми вираження змісту нормативних правових актів. До таких засобів належать: поняття (як правові, так і неправові) та операції з ними, презумпція (припущення про те, що ймовірний факт має місце в усіх випадках), фікція (визнання неіснуючого в реальності існуючим чи заперечення існуючого), прийоми формулювання нормативних правових приписів (абстрактний і казуїстичний), переліку, цифрового вираження, правовий символ (штучний знак, який застосовується в порядку, встановленому нормативним актом, служить для закріплення і вираження юридичного змісту); зразки документів (спеціалізована форма викладення приписів, що регламентують порядок письмового посвідчення юридично значимих фактів і подій). Особливого значення у процесі законотворчого процесу належить поняттям. Поняття як засіб нормотворчої техніки виконує функцію формалізації, яка полягає в тому, що за допомогою понять визначаються межі правового впливу на соціальне життя, досягаються ясність і лаконічність права. Враховуючи те, що найбільший ступень узагальнення притаманний конституціям, кодифікованим актам, законам, а найбільш конкретизованим, деталізованим є зміст підзаконних нормативних правових актів, у законодавчих актах необхідно використовувати поняття з найбільшим ступенем узагальнення упритул до правових категорій, у той час як техніка підзаконних актів передбачає застосування понять зі значно меншим ступенем узагальнення, які деталізують та конкретизують поняття, закріплені в законах. Крім того, у законах використовуються такі засоби, як презумпція, фікція, в меншій мірі правові символи, цифрове вираження, а для техніки підзаконних актів є характерним використання правових символів, цифрового вираження, зразків документів. Для підзаконних актів характерне більш казуїстичне формулювання нормативних правових актів, застосування прийому так званої “сітчастої техніки” . Значення правотворчої техніки полягає також і в тому, що правила й засоби, спрямовані на системний виклад нормативних правових приписів, забезпечують позначення системних зв’язків між приписами та нормативними правовими актами в цілому. Основними правилами системного викладу є такі: а) відсутність логічних протиріч як у нормативному правовому акті, так і між відповідним актом і нормативними актами вищої та рівної юридичної сили; б) відсутність невиправданого дублювання нормативних правових приписів; в) ув’язка актів, що видаються, з раніше виданими; г) зведення до мінімуму нормативних правових актів з одного й того ж питання; д) відсутність відсилок до неіснуючого акта; е) послідовне й однакове використання термінів (понять); є) забезпечення матеріальних приписів процесуальними. Основними засобами системного викладу нормативних правових актів є: 1) спеціально-юридичні: нормативна побудова (із сукупності нормативних правових приписів має утворюватися логічна правова норма); юридична конструкція (закон зв’язку між приписами); галузева типізація (включення нормативного припису до відповідної галузі права);2) структурні (викладення нормативних приписів у доступній для огляду близькості); 3) мовні (використання формул “зокрема”, “за винятком” тощо). Важливого значення у правотворчому процесі має стилістика – наука про найбільш доцільне використання мовних засобів. Мова нормативних правових актів є частиною юридичної мови, яка становить собою соціально й історично обумовлену систему засобів, способів і правил словесного вираження понять і категорій, вироблених і застосованих з метою юридичного регулювання поведінки суб’єктів суспільних відносин. У сфері нормопроектування мова виконує дві взаємопов’язані функції щодо права – відображає потребу нормативного врегулювання суспільних відносин і доводить її до відома учасників правовідносин. Найсуттєвішим у характеристиці мови нормативного правового акта є те, що їй властиві всі особливості офіційно-ділового стилю словесного викладення. З останнього випливають такі її специфічні риси, як офіційність, документальність, експресивна нейтральність, неупередженість, безособовість. До суттєвих вимог щодо мови нормативних правових актів належать ясність, точність та стислість. Вдосконаленню законодавства України сприяє також правильне використання основних мовних засобів (граматичних речень, слів, юридичних фразеологізмів та абревіатур). Особлива увага повинна приділятися граматичним реченням і словам. У вдосконаленні законодавства України особливого значення набуває правильне використання абревіатур, скорочень, технічних термінів. Підзаконні нормативні правові акти не можуть змінювати значення термінів, використаних в законі; для викладу їх змісту часто використовуються речення більш складної конструкції. Важливою умовою удосконалення законодавства є дотримання основних правил, що стосуються порядку викладення нормативного правового матеріалу: від загального до конкретного; розвиток змісту повинен відповідати розвитку відносин, що регулюються; спочатку викладаються регулятивні приписи, а потім ті, що встановлюють відповідальність та процедуру і т.д. Структурування нормативного правового акта (поділ і поєднання його нормативних приписів і забезпечення його необхідними реквізитами) впливає на зрозумілість та легкість у користуванні його приписами. Структура нормативного правового акта повинна складатися з таких елементів: 1) вказівка на саму форму акта; 2) назва суб’єкта нормотворчої діяльності, який прийняв нормативний правовий акт; 3) реєстраційний номер; 4) найменування (заголовок) нормативного правового акта; 5) преамбула (в необхідних випадках); 6) основна частина; 7) прикінцеві положення (у разі необхідності); 8) перехідні положення (у разі необхідності); 9) підписи відповідних посадових осіб, дата й місце прийняття; 10) додатки (якщо вони є). При цьому нормативні правові акти в залежності від виду й обсягу поділяються на пункти та підпункти, абзаци пунктів; статті та частини, пункти, підпункти, абзаци статей; параграфи, глави, розділи, частини та ін. . Тільки дотримавшись всіх вище зазначених умов можна створити досконалу законодавчу систему, яка буде сприяти ефективному правовому регулюванню суспільних відносин.
Висновки Правотворча техніка є складовою юридичної техніки. Правотворча техніка – це сукупність засобів та прийомів створення (об’єктивації) зміни, припинення та систематизації нормативно-правових приписів. Вона включає два взаємопов'язаних процеси — процес створення правових актів, та — систематизації нормативно-правових актів. Засоби правотворчої техніки охоплюють певні правила розробки, викладення і оформлення нормативно-правових актів. До вимог правотворчої техніки належать: • Точність і визначеність юридичної форми; • Лаконічність; • Відсутність складних мовних конструкцій; • Відповідність вимогам сучасної літературної мови; • Зрозумілість для адресатів; • Відсутність емоційного забарвлення; • Відповідність мові ділових документів. Для сприяння у запровадженні нормотворчої техніки в практику нормотворення в Україні необхідно розвивати і удосконалювати практику цілеспрямованої підготовки кадрів для роботи у сфері нормопроектування; удосконалити окремі аспекти нормотворчого процесу; створити умови для ефективного функціонування спеціалізованих структур, діяльність яких спрямована на забезпечення високої юридично-технічної якості нормативних правових актів. Особливо важливим і корисним у цьому аспекті є підвищення ролі Академії правових наук України у науковому супроводженні нормотворчої діяльності на всіх її стадіях.
Список використаної літератури: 1. Дзейко Ж.О. Європейська філософсько-правова думка та проблеми законодавчої техніки (ХІХ – початок ХХ ст.). // Бюлетень міністерства юстиції України. 2005. - № 11 (49). – С. 12-25. 2. Короткова Т.С. Слово в терминологическом применении // Русская речь. 1975. № 1. c. 106 3. Муромцев Г. И. Юридическая техника (некоторые теоретические аспекты) // Правоведение. - 2000.- №1. - С.9. 4. Морозова Л.А. Юридическая техника (обзор материалов научно-методического семинара) // Государство и право, - 2000. - №11. - С. 38-39. 5. Скакун О.Ф. Теорія права і держави http://pidruchniki.ws/1674112143133/pravo/normotvorcha_terminologiya_pravovi_definitsiyi_yuridichni_konstruktsiyi 6. Теоретические вопросы систематизации советского законодательства. - М., 1962. c. 314-315.
