Кабінет Міністрів України Національний університет біоресурсів і природокористування України
Реферат З дисципліни: Теорія держави і права На тему : Головні засади соціологічної юриспруденції.
Виконала: Студентка 1-го курсу 1-ої групи Юридичного факультету Васильченко Юлія Костянтинівна Викладач: Качур Віра Олегівна
Київ 2012 План: 1.Поняття соціологічної юриспруденції 2.Соціологічна юриспруденція – шляхи розвитку 3. Соціологічне праворозуміння 4. Головні засади соціологічної юриспруденції
Вступ: При написанні цього реферату ми перед собою поставили завдання з’ясувати головні засади соціологічної юриспруденції. Тема соціологічної юриспруденції. являється актуальною у зв'язку з потребою в цілеспрямованому вивченні і використанні права як інструменту регулювання і соціального контролю. Ця якість права виявляє себе на самих перших стадіях правотворчості (звичайне право, суддівське право), а також на всіх інших стадіях правозастосовчий діяльності. У цій області аналізу і узагальнень найбільшу популярність здобули концепції солідаризму в праві (О. Конт, Е. Дюркгейм, Л. Дюгі), «вільного суддівського розсуду» Є. Ерліха, соціальної інженерії в праві (соціологічна юриспруденція Р. Паунда), а також частково психологічної концепції права. Критикуючи принципи формально-догматичної юриспруденції (Ієрінга назвав її "юриспруденцією понять"), прихильники соціологічного напряму підкреслювали недостатність нормативного підходу до права. Вони розглядали суспільство як цілісний організм, усі частини якого підпорядковані єдиним законам, і закликали вивчати право у взаємодії з іншими елементами соціальної системи. Послідовники соціологічної юриспруденції. протиставили концепціям юридичного позитивізму розуміння права як "живого", динамічного правопорядку.
Поняття соціологічної юриспруденції Соціологічна юриспруденція — теорія, що виникла на початку ХХ ст., на противагу позитивізму. Вона звертається до умов функціонування дії права, до процесу його реалізації. Засновники цієї теорії Є.Ерліх, Г.Канторович бачили вихідну точку права не в законодавстві, а у самому суспільстві, де воно створюється. На відміну від формальної догматики, вони закликали досліджувати право емпірично, як реальність, у взаємодії з іншими явищами. Звідси широке використання ними етики, історії, психології, сфери суспільного життя. [1].Як напрямок у сучасній теорії права і держави со-ціологічна юриспруденція з´явилася, по-перше, під впливом со¬ціології, що виділилася наприкінці XIX ст. у самостійну науку, методи якої одержали значне поширення в суспільних дисцип¬лінах. По-друге, у зв´язку з потребою в цілеспрямованому ви¬вченні і використанні права як інструменту регулювання і соці¬ального контролю, недопущення соціальних потрясінь. По-третє, в противагу соціально-позитивістському правознавству, соціо-логічна юриспруденція розвиває ідеї солідаризму, уявлення про особливу практичність права у справі стримування і попере¬дження суспільних розбіжностей і конфліктів. Вона акцентує увагу не на тому, що є право, а на тому, як право діє. її предста¬вники закликали шукати право в житті, суспільних відносинах.
Соціологічна юриспруденція – шляхи розвитку На початку XX століття в Австрії, Німеччині, Франції і ряді інших країн Європи широке поширення одержали теорії вільного права (Е. Ерліх, Г. Канторович, Ф. Жені й ін.). Їх називають також рухом вільного права, школою вільного права і т.д. Рух вільного права поєднував представників різних напрямків (соціології права, природного права і навіть почасти нормативізму). Це пов’язано саме з соціологічною юриспруденцією, оскільки співвідношення закону і правопорядку, судді і закону, правотворчості і правозастосування, норми права і правовідносини, ефективність і функціонування права - проблеми насамперед соціологічні. Тому в розвинутих західноєвропейських країнах багато вчених почали проповідувати ідеї вільного права. Ці ідеї широко розповсюдились у Франції, Австрії, Росії. Найбільш послідовною за своєю цілеспрямованістю є теорія одного з перших ініціаторів вільноправового руху австрійського професора права Євгена Ерліха. У своїй концепції «вільного суддівського знаходження права» він поєднав суб´єктивні, природноправові, психологічні та соціальні фактори. Саме Ерліх став творцем першої соціології права, спрямованої на здійснення гасел за вільне право. У своїх роботах «Вільний правопошук і вільна наука права», «Основи соціології права» (1913 р.) і інших він висунув теорію «живого права союзів», у якій акцент робився на правовий плюралізм і на розширення волі суддівської й адміністративної правотворчості. Вихідні начала самого права, пише Ерліх, варто шукати в утво¬рюючих суспільство об´єднаннях і союзах, таких як родина, тор¬гові товариства, громада, держава. «Щоб зрозуміти витоки, роз¬виток і сутність права, слід насамперед вивчити порядок, що існує в суспільних союзах. Причина невдач усіх попередніх спроб по¬яснити право полягала в тому, що вони виходили від правових предписань, а не з цього порядку». Отже, і в далекому минуло-му, і в сучасному суспільстві право, за Ерліхом, являло собою порядок, що існував у родах, родинах, а також у нормах і пред¬писаниях, які визначають внутрішній лад союзів і об´єднань (до¬говорах, статутах, угодах). Ці норми і предписания («суспільне право») утворять, за його вченням, право першого порядку. Все приватне право є не що інше, як право об´єднань.Для охорони його норм і регулювання спірних відносин іс¬нують «норми рішень», утворюючих право другого порядку. Ці норми створюються діяльністю держави і юристів. До права дру¬гого порядку відносяться кримінальне, процесуальне, поліцей¬ське право, які не регулюють життя, а повинні лише підтриму¬вати і захищати організаційні норми. Якщо громадянський і торговий кодекси не дають конкретних предписань до вирішен¬ня даного конфлікту, то слід звертатися до статуту даного об´єд¬нання чи союзу, тобто до правових норм союзу, які мають пря¬ме відношення до даного правового факту. Наслідком взаємодії цього суспільного права, державного права і права юристів і є «живе право» — не встановлене правовими положеннями, але пануюче в суспільстві. Живе право, визначає Ерліх, «є внутріш¬ній розпорядок людських союзів» — вільних об´єднань членів громадянського суспільства, захищених державою. Соціологія права, по Ерліху, досліджує право емпірично, як дослідний факт, у взаємодії з іншими соціальними явищами. Вихідна точка відповідно до його теорії, лежить не в законодавстві, юриспруденції чи судовій практиці, а в самім суспільстві. Джерело пізнання права – насамперед безпосереднє спостереження життя, учинків, вивчення звичаїв і документів конкретного здійснення права (договори, заповіти і т.і.). Юрист повинен спостерігати і зважувати відносини і поведінку людей. Ерліх поставив питання про необхідність функціонального вивчення права, його взаємопов’язку із суспільством, обумовленості права фактичними суспільними, у тому числі економічними, відносинами. Нова методологія вела до перегляду самого поняття права. Соціологи стали вивчати право як «живий порядок», як мережу конкретних правовідносин, як систему діючих норм. Ерліх применшував творчу роль законодавця і, навпроти, вихваляв правотворчу роль суду і юристів-практиків, покликаних забезпечувати гнучку еволюцію права відносно до запитів життя. У зв’язку з цим він критикував традиційний погляд на судове рішення як на автоматичний акт правозастосування. «Право,- пише Ерліх,- не застигла догма, а мінлива, жива сила; і те, що законодавець мав на увазі вчора, може застаріти сьогодні». Закон абстрактний, формальний і нерухомий, а життя конкретне, індивідуальне і текуче. Тому суддя повинен бути настільки пов’язаний законом, наскільки останній не суперечить «живому праву» даного суспільства чи окремого союзу. Коли, базуючись на аналізі практичних життєвих відносин, судді дійдуть висновку, що закон застарів, фактично не діє чи не цілком ясний, вони виносять рішення на основі «вільного відшукання права». В останньому випадку як джерела права служать «природа речей», «мовчазне волевиявлення», «аксіоми довіри», «звички спілкувань» і т.і. Німецький юрист, соціолог, економіст і історик Макс Вебер (1864—1920) вважав закономірним у сучасному розвитку права його раціоналізацію і систематизацію, «зростаючу передбачува¬ність, функціонування правосуддя». У своїй роботі «Соціологія права» він вважав цю властивість права однією з найважливі¬ших передумов до розвитку підприємств капіталістичного типу, які потребують юридичної «безпеки руху». На його думку, обсяг і межі вільної оцінки доказів визначаються в першу чергу «інте¬ресами (грошового) обігу, тобто економічним моментом». Раці¬оналізація права особливо помітна в сфері матеріального пра¬ва — «все більшим звертанням до логічного тлумачення змісту як самих правових норм, так і, насамперед, угод». Вебер вважав, що і за межами товарного обігу раціоналізація права «на пер¬ший план усюди висуває на місце оцінки зовнішнього ходу ре¬чей скоріше напрям думок як власне значимий фактор». Таким чином, соціологія права, за Вебером, все більше ви¬являє його раціоналізацію, логічне, вільне тлумачення право¬відносин. Найбільше поширення соціологічна юриспруденція дістала в США, де вона представлена двома головними різновидами: помірним крилом, так званою гарвардською школою права на чолі з Р. Паундом, і більш радикальним крилом - "реалістами" (Ллевеллін, Д. Френк і ін.) Паунд широко використовував теорії етики, історії, психології й особливо соціології. Упор робиться на дослідженні права в дії, функцій права з позиції філософії прагматизму. Соціологія права, визначав Паунд, є вивчення юридичної системи функціонально, у світлі переслідуваних нею соціальних цілей. Право є вищим видом соціального контролю для узгодження, компромісу інтересів. Він висунув «інструментальний» підхід до права, називав право соціальною інженерією, основна функція якої — досягнення найбільш повної безпеки й ефективності всіх людських вимог. Особи, що застосовують право - соціальні інженери. Основною ланкою соціологічної юриспруденції Паунда є протиставлення «права в законі», «книжкового права», «стабільного застиглого» закону «праву в дії», «динамічному правопорядку». Він виправдує правотворчість суддів і адміністраторів усупереч закону. Паунд скептично ставився до догматики права, підкреслюючи, що "будь-яке юридичне знання є відносною істиною", проте головна мета теорії права є постійна і незмінна: збереження суспільної рівноваги. Завдання ж права полягає у забезпеченні шести суспільних інтересів: • загальна безпека, тобто правові норми, які гарантують безпеку і публічний порядок, а також охорону святості договорів; • суспільний інтерес, який полягає у забезпеченні таких суспільних установ, як сім'я, релігія і політичні права громадян; • охорона почуття суспільної моралі; • збереження суспільних благ; цей інтерес виражається у правах, які захищають необхідні для життя людини блага; • суспільний інтерес, який виражається в загальному прогресі, у правовій підтримці економічного, політичного і культурного прогресу; • суспільний інтерес, який полягає в охороні життя особи. Цей останній, на думку вченого, є "певною мірою найважливішим з усіх". Паунд виділив три аспекти у понятті права: • право як правопорядок - режим впорядкованих стосунків між людьми за допомогою систематично застосовуваної сили організованої спільноти; • право як вся сукупність юридичних приписів (правил і норм) в даному політично організованому суспільстві; • право як судовий і адміністративний процес, здійснення правосуддя. Всі ці три поняття, або аспекти права, він об'єднує ідеєю соціального контролю. "Реалісти" зробили крайні в порівнянні з гарвардською школою права висновки. Ллевеллін протиставляв «паперові норми» (норми належного поводження, виражені в законах і прецедентах) праву в житті, чи «реальному праву» (звідси назва). Центр правових досліджень перенесений ним на вивчення діяльності і поводження суддів. Саме тут створюється право. «Дії, що відносяться до рішення суперечок, є сферою права. І люди здійснюючі ці дії, будь то судді, шерифи, клерки, тюремники чи адвокати, є офіційними виразниками права. Те, що ці офіційні особи вирішують стосовно суперечок, і є на мою думку, саме право». «Реалісти» ототожнювали право з конкретною практикою суддів і адміністраторів. Вони заперечували нормативний характер права в цілому. Дійсне право, по Френку, не можна установити на основі закону чи вивести з якої-небудь іншої норми. Загальні положення не вирішують конкретних випадків. Ніхто не може знати «реальне» право доти, поки не піде саме рішення, що витікає з даної справи і конкретної ситуації. У свою чергу, таке рішення аж ніяк не створює норму для наступних казусів. Погляд на право як на упорядковану нормативну систему Френк оголошував «основним правовим міфом», що заважає пристосуванню права до потреб життя. З позицій фрейдизму він вважав що людям властиві пережитки дитячого комплексу «авторитарного батька» і тому вони несвідомо намагаються знайти в правовій нормі сурогат таких властивостей, як міцність, надійність, визначеність, непогрішність, - все те, що в дитинстві приписується батьку. Оскільки юридична норма в концепції «реалістів» є лише фікція, ілюзія, то суд щораз заново створює право, не пов’язуючи себе законом чи колишнім рішенням. Суддя, ухвалює рішення на основі інтуїції, емоційних спонукань, почуттів, симпатії й антипатії, різних біологічних імпульсів, забобонів і упереджень, настрою й інших ірраціональних підсвідомих факторів («глибинної психології»). Посилання на норму — це данина міфологічним пережиткам про право як стабільну нормативну систему, і робиться вона вже після того, як рішення фактично дозріло у свідомості судді. Ллевеллін також думає, начебто нормативність далека фактично діючому праву. Усяку спробу приписати правовідносинам, «реальному» праву нормативний характер він вважає штучною конструкцією, і тільки. Норма містить загальне розпорядження, правило поведінки (сфера належного), вона абстрактна і формалізована. Кожна дана ситуація неповторна, відрізняється від будь-який іншої. Тому всяка норма нібито перетворюється у фікцію, «стенографічний символ», як такої її немає. Суд щораз заново створює право. У кожнім випадку «будь-яка порція права має потребу в перегляді, щоб установити, наскільки вона захищає суспільство». У свою чергу, «реальне» право як сукупність рішень по конкретних справах також не здатно перетворитися в норму, воно залишається на рівні безлічі окремих фактичних відносин, життєвих ситуацій. Кожне попереднє рішення має для наступних рішень не наказове, а лише описове значення. Реалісти по-своєму послідовні. Відмові від розуміння права передовсім як сукупності встановлених у законодавчому порядку загальнообов´язкових правил поведінки кореспондує заперечення точно зафіксованих законом суб´єктивних прав громадян. Для індивідів, твердять вони, які-небудь суб´єктивні права, юридичні повноваження не існують до судового або іншого відповідного рішення, а виникають після видання певних актів судових, державно-адміністративних органів. Зрозуміло тепер, чому реалісти центральним завданням юриспруденції вважають не комплексне вивчення системи правових норм, а розгляд способів постановления рішень у правових спорах. «Розкріпачуючи» суддів і адміністраторів від «тиранії» юридичних норм, реалісти вихваляють емоції, інтуїцію, психоаналіз і т. ін. як головні засоби вироблення рішень, які мають правовий характер. Із багатьох положень, які містяться у виказуваннях із приводу судового процесу, заявляють вони, найзначнішим є той висновок, що рішення постановляється згідно з емоціональними спонуками, а правові норми і логіка відіграють другорядну роль. Отже, заперечення нормативного характеру права привело реалістів до відмови від принципу законності, з чим, звичайно, погодитися не можна.
Соціологічне праворозуміння Соціологічне праворозуміння на відміну від нормативного визнає осно-вою права не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємо-дію соціальних суб´єктів, "живе" право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призначен¬ня права притаманний ліберальним та гуманістичним традиціям у праворозумінні. Право як "нормальна" соціальна поведінка і право як правила цієї пове¬дінки, узагальнені та сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст. Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чи¬ном визначена та забезпечена. Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відбивають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. Та свобода, яка полягає в можливості робити все, що забажається, є ілюзією свободи, її сурогатом, свавіллям. Справж¬ня свобода тісно пов´язана з необхідністю — об´єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і відповідно до них. Свобода суб´єкта включає свободу вибору певного варіанта діяння, свобо¬ду волі як властивість суб´єкта приймати відповідне рішення, свободу діян¬ня як безперешкодне його здійснення. Наявний характер соціальних зако¬номірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб´єкта, але зумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного розмаїття діянь, що в тому чи іншому випадку відбивають необхідність. Право і є "царством реалізованої свободи", тієї її сферою, в межах якої соціальний суб´єкт, спроможний приймати адекватні соціальним законо¬мірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненні. Наявна сфера свободи соціального суб´єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах — нормах права, суб´єктивних правах і обов´яз¬ках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відбиває сферу свободи того чи іншого суб´єкта (суспільства, дер¬жави, громадської організації, людини).Сфера свободи є єдністю протилежностей — свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обмеження кількості цих варіантів. Але й несвобода за сутністю є свободою в тому розумінні, що розглядалося вище. Несвободу як об´єктивно зумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме остання є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чи несвободою. Тому якщо свобода є проявом необхідності, то не¬свобода, свавілля — випадковості, хаосу. Різні соціальні суб´єкти володіють неоднаковою спроможністю пізнава¬ти об´єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві ство¬рюються різноманітні механізми, які притаманними їм засобами сприяють реалізації свободи суб´єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо). Не тільки право, а й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свобо¬ди соціального суб´єкта, наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як "своя" сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення. Сфера свободи як суттєва риса права набуває втілення: • у правосвідомості у формі правових ідей, принципів, теорій, концеп¬цій, почуттів, поглядів, переконань суб´єктів права; • правоздатності її суб´єктів, тобто їх властивості мати вільну волю, здійснювати вільний вибір; • правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі суб´єктів, що взаємодіють; • правових нормах-моделях правової поведінки та їх системі як масш¬табі свободи суспільства і його членів; • законах та інших нормативних актах й індивідуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначення та вираження права як міри свободи; • суб´єктивному праві та обов´язку — форми свободи відповідно як мож-ливості та необхідності певних дій тощо. Право як міра свободи, її масштаб відбиває характеристики, властивості визначати межі свободи, відокремлювати її від несвободи (сваволі), оцінюва¬ти соціальну поведінку з погляду її відповідності об´єктивним закономірно¬стям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціаль¬них визначень свободи право — це її міра, яка є: • формально визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей по-ведінки в нормах і нормативних приписах, які зовнішньо відображені в особ-ливих письмових документах (нормативних актах, договорах, судових пре-цедентах); • рівною — свобода різних суб´єктів визначається єдиним способом, на єдиних засадах; • справедливою — відбиває об´єктивно зумовлене співвідношення сво¬боди вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованості, соціального прогресу; • інституціональною — у розмаїтті своїх проявів, форм становить пев¬ний соціальний інститут як феномен, самостійне явище; • легітимною — загальновизнаною, сприйнятою суспільством; • універсальною — спроможною врегульовувати різні за природою соці-альні відносини.
Головні засади соціологічної юриспруденції. Згідно соціологічної юриспруденції право – це зумовлена суспільними відносинами система юридичних норм, що впорядковують реальну поведінку суб’єктів суспільного життя. Ознаки соціологічної юриспруденції, що визначають переваги цієї концепції права: - визначають пріоритет суспільних відносин, що зумовлюють зміст права; - розкривають залежність права від соціальних факторів; - орієнтують на реалізацію права, впорядковують реальну поведінку суб’єктів суспільних відносин; - розширюють межі нормотворення; - охоплюють прагматичні аспекти права; - збільшують кількість суб’єктів нормотворення. Ознаки соціологічної юриспруденції, що визначають недоліки цієї концепції права: - обмеженість та однобокість розуміння права; - відсутність чітких критеріїв правомірного та неправомірного; - недооцінювання ролі спеціальних правотворчих суб’єктів; - перевищення ролі судових та адміністративних органів у нормотворенні.
Висновок: Соціологічна юриспруденція — теорія, що виникла, під впливом со-ціології, що виділилася наприкінці XIX ст. у самостійну науку, методи якої одержали значне поширення в суспільних дисцип¬лінах. „Соціологічна юриспруденція” звертається до умов функціонування, дії права, до процесу його реалізації. Значну роль у розвитку соціологічної юриспруденції відіграв рух „вільного права” (представники – Є. Ерліх, Р.Паунд, Ф. Жені та ін.), який протиставляв „живе право” праву в законах. Для соціологічної юриспруденції характерна акцентація головної уваги не так на тому, що є право, але на тому, як право діє. Засновником соціології права, школи «вільного права» нази¬вають Євгена Ерліха . Інші представники соціології права і рухи вільного права: Канторович, Жені, Ісай, Р.Паунд велике значення надавали інтуїції, здогадам, почуттям і іншим ірраціональним імпульсам в обґрунтуванні волі суддівської правотворчості. Характерна теза всіх варіантів соціологічного напряму-свобода суддівського розсуду. «Під правом, - говорить американський суддя і правознавець Олівер Вендел Холмс, - Ми розуміємо не що інше, як передбачення того, що фактично зробить суд». Представники соціологічної школи протиставили позитивному праву як «мертвому», «книжковому» праву право «живе», «право в дії». Прихильники соціологічного напрямку критикували формально-догматичний, нормативний підхід до права, який називали «юриспруденцією понять». Соціологічна юриспруденція так само, як і доктрина природного права, виходить за рамки закону (писаного права), проте не в бік природних прав і свобод, а в сферу реалізації права, правозастосовчої практики. Позитивним моментом у цій теорії є орієнтація на облік реальних процесів, що відбуваються у правовому регулюванні, їх вивчення на основі конкретно-соціологічних методів. У цьому ж руслі знаходиться, скажімо, постановка питання про ефективність правових норм, якій свого часу приділялась значна увага в радянській юриспруденції.
Література: 1. Український юридичний термінологічний словник 2.http://www.big-lib.com/book/32_Istoriya_vchen_pro_pravo_i_derjavy/3506__6_Sociologichna_urisprydenciya 3. http://politics.ellib.org.ua/pages-3974.html 4. http://ualib.com.ua/br_8112.html 5. Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Современная социология права. М.. 1995 6. Карбонье Ж. Юридическая социология. М., 1986 7. http://osvita.ua/vnz/reports/politolog/16307/
