План Вступ 1. Зародження юридичного позитивізму. 2. Юридичний позитивізм як спосіб пізнання права. 3. Головні засади юридичного позитивізму. 4. Юридичний позитивізм : сучасність. Висновки Література
Вступ Юридичний позитивізм став провідним напрям у правових та політичних вченнях у другій половині XIXст. Це зумовлюється насамперед усвідомленням ідеї права як фактору стабілізації суспільства, гарантії порядку і розвитку. З точки зору юридичного позитивізму право – це система юридичних норм, встановлених та забезпечених державою, за допомогою яких здійснюється регулювання, охорона та захист суспільних відносин. Проблеми зародження, розвитку та пізнання права згідно юридичного позитивізму досліджували у своїх працях такі вітчизняні та зарубіжні науковці : І.Бентам, Г.Кельзен, О.Конт, Шершеневич, Дж. Остін, К. Бергбом, С. Сливка, О. Скакун, С. Алексєєв, О. Бандура, В. Бачинін та ін. Одним з найважливіших завдань юридичної науки на сучасному етапі розвитку є вироблення обґрунтованих наукових рекомендацій щодо ефективного правового впливу на суспільні відносини. Тому дуже важливим є вивчення головних засад позитивізму, його переваг і недоліків. Останнім часом науковий інтерес вчених-юристів до цієї проблеми значно пожвавився, проте чимало її аспектів все ще залишається поза увагою правознавців і потребує спеціальних досліджень. Метою даної роботи є вивчення головних засад позитивізму; показати не лише негативні сторони юридичного позитивізму, але і виявити у цій течії переваги, які зробили значний вплив на формування правової ідеології. Для досягнення цієї мети були поставлені такі дослідницькі завдання: • Дати визначення юридичному позитивізму; • Дослідити походження юридичного позитивізму; • Розглянути головні засади юридичного позитивізму; • Дослідити юридичний позитивізм, як спосіб пізнання права; • Розглянути юридичний позитивізм на сучасному етапі.
1. Зародження юридичного позитивізму. Початок розвитку правового позитивізму був покладений в Англії. Тут зароджуються перші ідеї правового позитивізму, який спочатку розвивався незалежно від філософського позитивізму. Початок позитивістському напряму у правовій науці був покладений Джоном Остіном, 1790-1859, якого називають батьком правового позитивізму. В його працях "Визначення предмету юриспруденції" та "Лекції про юриспруденцію, або філософія позитивного закону" викладено базові ідеї цього напрямку. Остін був правознавцем. У 20-х роках XIX ст. він очолив першу кафедру юриспруденції в Лондонському університеті. Остін підкреслював, що право є реальним фактом, створеним державою. За його визначенням, право - це "норма, встановлена з метою керування однією розумною істотою з боку іншої розумної істоти, яка має владу над першою". Позитивне право являє собою матеріал для побудови логічної системи, яка повинна бути єдина, комплексна і беззаперечна. Суть позитивістського підходу в розумінні та тлумаченні права можна коротко передати формулою "закон є закон". В історичному аспекті позитивістський підхід характеризується негативним ставленням до будь-яких конструкцій, які допускають або терпимо ставляться до припущення, що, крім реально існуючої держави і пов'язаного з нею масиву законодавства, існує (і на це слід зважати) певне більш розумне право і пов'язана з ним держава, які служать еталоном для зіставлення та порівняння. Іншою, більш важливою і виправданою особливістю використання формули "закон є закон" є визнання її необхідною умовою нормального спілкування в нормально організованому людському суспільстві, своєрідною основою всієї державної будови і неодмінним атрибутом повсякденного людського спілкування. Важливе значення у концепції Остіна має трактування встановленого державою права, як права у точному розумінні цього слова. Воно є принципово відмінним від усіх інших правил або норм, що регулюють суспільні відносини, тим, що останні не походять безпосередньо чи опосередковано від суверенної влади (релігія, звичаєві норми, моральні норми, закони науки тощо). Право у точному розумінні цього терміну характеризується чотирма елементами: наказом, санкцією, обов’язком виконання і суверенністю влади. Правова наука займається позитивним правом, тобто правом у точному розумінні цього слова, не оцінюючи норм з морально-етичних позицій, категорії добра і зла тощо. Будь-яке позитивне право походить від влади. Отож суттю права є наказ влади, спрямований на підвладного під загрозою санкції в разі невиконання. Всі види нормативного регулювання суспільних відносин, не охоплені поняттям права, він називав "позитивною мораллю". Між позитивним правом і мораллю, а також між позитивним правом і релігією не існує спільності чи подібності, між ними існує протиріччя. І це повинен враховувати будь-який законодавець. Суперечність з мораллю не позбавляє права його якісних властивостей, навіть якщо воно критикується з моральних позицій. Вчений рішуче розмежовував право і мораль: питання про морально належне, про приведення існуючого до цієї належності виводиться ним за межі практичної юриспруденції. Предметом юриспруденції є виключно позитивне право, незалежно від його моральної оцінки. Завданням правового позитивізму в цілому було зміцнення зв’язку права з суверенною владою, поглиблення довір’я до державного апарату, досягнення певності і стабільності у суспільстві. Головним представником континентального напряму в юридичному позитивізмі, основоположником цього напряму в Німеччині є Карл Бергбом (1849-1927), який помітно пов’язував свою доктрину з філософським позитивізмом О.Конта. Слідом за основоположником позитивізму він проголосив докорінний розрив з усякою метафізикою і спекуляцією, яка в юриспруденції, на його думку, знайшла притулок у теорії природничого права. Як і Конт, Бергбом висував вимогу обмеження досліджень реальними предметами, а також виступав за виключне застосування експериментального методу дослідження державно-правових явищ. Основною працею К.Бергбома є "Юриспруденція і філософія права" ,яка побачила світ у Лейпцигу у 1892 р. Бергбом підкреслював, що лише правовий позитивізм виведе правову науку із сфери метафізики на шлях реалізму і емпіризму, акцентуючи увагу на "дійсності реального правового явища". Він писав: "Право, яке дійсно функціонує як право, вільне саме по собі від суперечностей і прогалин і становить основу будь-якого устрою відносин між людьми. Природниче, розумне і будь-яке інше непозитивне право також саме по собі досконале, але оскільки воно являє собою не більш ніж припущення, то і є джерелом помилок і тягне за собою, якщо його сприймати серйозно, як явище правового порядку, руйнування правопорядку і анархію. Співвідношення між ними так само мало ймовірне, як взагалі співвідношення між об’єктивним реальним і суб’єктивним фіктивним. Прихильник природничого права повинен відмовитися від права позитивного; хто не хоче відмовитися від позитивного права, повинен відкинути природниче. Будь-яке дуалістичне вчення про право є з погляду практичного юридичного життя неможливим". Аргументами "дійсності" Бергбом боровся проти концепції природничого права, яке, на його думку, не може обґрунтувати свого походження ніякою правовою дійсністю. При цьому він зазначав, що діюче право створене мисленням, тобто є результатом інтелектуальної діяльності, однак, на відміну від концепції природничого права, діюче право завжди можна вивести із зовнішніх об’єктивних фактів, з реального процесу творення права. Вчений підкреслював, що теорія права повинна займатися об’єктивно існуючим позитивним правом, яке спирається на правотворчі факти. Він рішуче застерігав проти того, щоб в результаті наукової розробки права, навіть якщо вона буде базуватися на позитивістській основі, не витворювати ідеальних концепцій можливих правових систем. Він називає їх "теоретичним правом" і відкидає так само рішуче, як і природничо-правові доктрини, підкреслюючи, що "сутність будь-якого права полягає в тому, що воно діє. Тому, - продовжує Бергбом, - найкраще ідеальне право не може не залишитися позаду навіть найбільш жалюгідного позитивного права, подібно до того, як будь-який каліка бачить, чує і діє краще, ніж найпрекрасніша статуя". [9] Тобто, по суті, зусилля Бергбома, інших прихильників юридичного позитивізму були спрямовані на пошук наукового тлумачення правових явищ
2. Юридичний позитивізм як спосіб пізнання права. З другої половини XIX століття поширеним напрямом світової правової думки був юридичний позитивізм, який за об’єктивних причин почав формуватися в Англії, а пізніше і в континентальній Європі. Даний напрям в кожній країні мав свої особливості виникнення та розвитку. Головним представником і засновником такого напряму в Англії в юридичній літературі вважається відомий правознавець Джон Остін (1790 –1859), який працюючи в Лондонському університеті, видав у 1832 році працю «Лекції по юриспруденції чи філософія позитивного права», що в подальшому стала взірцем теоретичних положень юридичного позитивізму. На думку Джона Остіна, позитивне право – це наказ, який виходить від монарха або групи суверенів до особи або осіб, які знаходяться в підпорядкуванні . Дану позицію підтримував англійський вчений Ш.Амос, який зазначав, що «право є наказ верховної політичної влади держави з метою контролю дій осіб у даному суспільстві» [1, 73]. Не менш яскравим взірцем позитивістського праворозуміння наприкінці ХІХ ст. були роботи «Юриспруденція і філософія права» (1892) німецького правознавця К. Бергбома (1849 – 1927). Він вважав, що система філософії позитивного права, як формально догматична система понять і тезисів, повинна відмовитися від визначення матеріального змісту права. На його думку, поняття права завжди і скрізь було і є суто формальне. Лише в такому випадку, зазначав К.Бергбом, досягається чистота юридичного методу [2, 36]. Одним з найвідоміших представників юридичного позитивізму в Росії був Г. Шершеневич (1863 – 1912). Професор Казанського і Московського університетів у своїх працях, таких як «Авторське право на літературний твір», «Підручник російського цивільного права», «Задачі та метод цивільного правознавства» та інші, підходив до розгляду правових проблем з позиції юридичного позитивізму, розробляючи сувору догму права. Основною ознакою норми права вважав її примусовий характер. Він писав, що «правовій нормі властивий примус, який і становить ознаку, що відрізняє норми юридичні від інших соціальних норм» [3, 21]. «Будь-яка норма, – вважав Г. Шершеневич вслід за своїми попередниками, – це наказ, вимога, що походить від влади, вимога держави… Увесь юридичний матеріал, – зазначає Г. Шершеневич, – повинен бути узагальнений за допомогою єдиного видового формального поняття норми права, яке, в свою чергу, підводиться під родове поняття соціальної норми, яка також визначається суто формалістські» [3, 272]. Такої думки дотримувався і відомий російський дореволюційний юрист Є. Васьковський, який у праві вбачав «сукупність примусових норм або правил, що виходять від державної влади» [4, 132]. Велике значення для розвитку юридичного позитивізму в Росії і Україні мала праця заслуженого професора і почесного члена Санкт"Петербургського, Казанського і Харківського університетів С. Пахмана «Про сучасний рух в науці права», проголошена ним на річних зборах Юридичного товариства при Санкт-Петербургському університеті 14 лютого 1882 року. Вчений, вважаючи, що «юридична теорія як логічна величина повинна відмовитися від соціальних домішок, від спроб визначити право за його змістом» [5, 26]. На позиціях юридичного позитивізму в Україні у другій половині XIX століття стояв професор юридичного факультету Київського університету М.К Ранненкампф (1832 – 1899). У своїй праці «Нариси юридичної енциклопедії» (1869 р.) під правом він розумів конкретну юридичну норму і зазначав, що «право є тільки те, що існує як закон, визнаний суспільством» [6, 33] . Вчений вважав, що право не може існувати поза суспільством. У зв’язку з цим від права він відрізняв правосвідомість, яка «діє тільки як вимога розуму, як бажання моралі, і в цьому вигляді могутньо впливає на суспільство, але не як обов’язковий закон» [7, 26]. Одним із прибічників теорії юридичного позитивізму в Україні також вважається і М.Палієнко (1869-1937). Відомий український юрист, випускник Київського університету (учень О.Романовича-Славатинського), а з 1906 р. – професор Харківського університету, він немало зробив для того, щоб ідеї позитивізму вкорінилися у свідомості місцевої інтелігенції. М.Палієнко вважав, що державна влада дотримується права настільки, наскільки воно підтримується громадянами: «У підданих держави і нормативних переконаннях їх полягає основа зв’язаності держави його ж правом і найбільш правильна гарантія верховенства права над державною силою. Закон не є тепер виключно імперативом володаря, але й імперативом підвладних» [8, 282]. Отже, представники юридичного позитивізму стверджували, що визначальним фактором, який творить право, а отже й регулює суспільне життя, є особа або група осіб, що стоять при владі. Джерелом правопорядку є тільки влада, яка має у своєму розпорядженні примус; вона, стоячи над суспільством, регулює і формує суспільне життя. Діюче право, створене владою, покликане забезпечувати порядок, гармонію і безпеку в державі.
3. Головні засади юридичного позитивізму. Концепція позитивізму має декілька вихідних засад стосовно правотворчої, правозастосовчої та правотлумачної діяльності, зокрема: – суб’єктом правотворення має бути спеціально уповноважений суб’єкт (правотворчий орган – орган держави або нею уповноважений суб’єкт); суб’єктом правотворення може бути населення (через референдум); – правотворчими повноваженнями наділяються органи державної виконавчої влади та органи самоврядування; – правотворча процедура повинна передбачатися (визначатися) законодавством держави; – правотворчий акт повинен видаватися органом держави (або уповноваженим суб’єктом; він є обов’язковим до виконання і визначає загальнообов’язкове правило поведінки; правотворчий акт повинен мати установлену законом форму; – в ієрархії правових актів (нормативно-правових) перевагу мають закони (на підставі такої властивості нормативно-правових актів як юридична сила; вона визначає формальну обов’язковість одного акту по відношенню до іншого за місцем правотворчого органу в апараті держави); – всі інші правотворчі акти (підзаконні акти) повинні видаватися на підставі закону і для його реалізації (виконання); – правотворення має бути відмежованим від застосування права; органи застосування права не можуть займатися правотворчою діяльністю адже вони покликані застосовувати право; – акти застосування права повинні доповнювати і конкретизувати правотворчі акти; – з метою правильного, однозначного розуміння змісту юридичної норми (яка є загальною та абстрактною) повинна здійснюватися правотлумачна діяльність; її суб’єктами досить часто є органи застосування права (зокрема, суди); – акти офіційного тлумачення можуть містити доповнюючі правові норми, проте, як правило, містять правило розуміння змісту юридичної норми (яке є формально-обов’язковим); – правові системи континентального права є замкнутими (формалізованими) системами; перш за все, це стосується теорії джерел права (визнання основним джерелом права нормативно-правового акту). – Ця концепція у сучасних умовах має ряд недоліків у юридичній практиці: – перш за все, це стосується змішування у ряді випадків понять "право" та "правотворчий акт" (а це при певних соціальних ситуаціях є небезпечно, бо дає можливість органам держави встановлювати правотворчі акти, які ущемляють інтереси індивіда); – перевантаженість правової системи правотворчими суб’єктами негативно впливає на її функціонування, знижує її ефективність; – перевантаженість системи законодавства великою кількістю підзаконних актів веде до суперечностей у законодавстві, інфляції нормативно-правових актів, приниження ролі закону; – наявність великої кількості законодавчих актів у сферах, де зазвичай врегулювання здійснювалося кодексами веде до інфляції (знецінення) законодавчих актів, зниження ролі кодифікованих актів; – правотворчі референдуми носять досить часто "паперовий характер" і не використовуються на практиці; так як більш оптимальними інститутами вважаються інститути опосередкованої демократії (парламент, місцеві представницькі органи тощо). [8]
4. Юридичний позитивізм : сучасність. Навіщо сьогодні потрібний юридичний позитивізм? По-перше, в сучасних суспільствах ускладнюється система права, зростає кількість чинних законів і підзаконних актів, тобто збільшується обсяг нормативного матеріалу, який вимагає початкової наукової обробки - догматичного вивчення діючого права, узагальнення, систематизації, класифікації, коментування, вироблення юридично бездоганних конструкцій і визначень. Звичайно, вивчення, коментування, класифікація та ієрархізація джерел позитивного права, виявлення їхнього нормативного змісту, систематизація цих норм, розроблення методів юридичного аналізу і т. ін. – все те, що називається юридичною догматикою, являють собою важливу складову частину пізнання права і знання про діюче право. Але позитивістське обмеження теорії права розробленням догми права означає підміну власне наукового дослідження права його формально-технічним описанням, зведення правознавства до законодавства. По-друге, питання про соціальну сутність права завжди було і залишається актуальним для всякої теорії права. З цією метою право піддається моральному, політичному та іншому поцінуванню. Позитивістська гносеологія закону (чинного права) зорієнтована не на пізнання сутності закону, не на одержання якогось нового знання про чинне право, а на адекватне описання його як, власне, вже пізнаного і знаного об´єкта. Всі знання про право ніби вже офіційно дані в самому позитивному праві, в його тексті, і основна проблема позитивістського вчення про право полягає у правильному тлумаченні тексту закону. З цим і пов´язаний підвищений інтерес позитивістів до лінгвістики і текстових трактувань закону за явного ігнорування його правового сенсу і змісту. Юридичний позитивізм на сучасному етапі можна охарактеризувати як рух в сторону інтеграції різноманітних напрямків, які зовсім недавно вважались ворожими. Головна причина цієї ворожнечі полягала у надмірній односторонності поглядів і підкреслено негативному відношенні до інших точок зору; при цьому було відсутнє достатнє розуміння чужих точок зору. Сьогодні погляди науковців поступово зближуються , чому очевидно сприяє і та обставина, що багато основних положень різноманітних систем в області філософії права сьогодні вже не можуть бути збережені в своєму початковому вигляді. На даний час вже не можлива жорстока позиція протиставлення один одному окремих провідних напрямків. Можна стверджувати, що тенденція до взаємопроникнення різних правових течій і зближення їх позицій проявляється все чіткіше.
Висновки Таким чином досягнення неопозитивістських шкіл права свідчать про те, що нормативно-аналітичне, формально-логічне дослідження права є необхідним. Справа в тому, що чіткі поняття про належну поведінку та засоби захисту її носіїв, що втілюють норми позитивного права, є тією формальною основою, яка допомагає людині почувати себе впевнено і безпечно. Надійність є цінністю права, як і його справедливість. Позитивне визначення права робить акцент на тому, що право є система загальнообов’язкових правил поведінки, які встановлюються і охороняються державою, виражають загальні й індивідуальні інтереси населення країни і виступають загальним регулятором суспільних відносин .
Література:
1. Шкуринов П.С. Позитивизм в России XIX века.–М.: Изд-во МГУ, 1980.– 416 с. 2. Катков В.Д. Наука и философия права.– Берлин, 1901.– 173 с. 3. Чистое учение о праве Ганса Кельзена. – Сб пер. Ин-т науч. информации по обществ. наукам АН СССР. - М., 1987. - Вып. 1.– С. 7 -8. 145. 4. Васьковский Е.В. Учебник гражданского права. Введение и общая часть.– СПб., 1894.– Вып. 1.– 169 с. 5. Палиенко Н.И. Учение о существе права и правовой связанности государства. – Харьков: Типо-лит. М.Зильберберга, 1908. – 343 с. 6. Пяткина С.А. Юридический позитивизм в России: Автореф. дис. к-та юр. наук к-та юр. наук Специальность 12.00.01 теория и история государства и права; история политических и правовых учений: Изд-во ЛГУ.–Л., 1965.– 23 с. 7. Нерсесянц В.С. Философия права. — М., 1998. — С. 606. 8. Луць Л.А. Сучасні правові системи світу. – Львів, 2003. 9. http://uk.wikipedia.org
